«Ми вийшли на зв’язок з керівництвом: «Ми в кільці, люди вмирають!». Нам відповіли: «Чекайте, вас виведуть». Один боєць не дочекався евакуації, помер від перитоніту. Ми тоді ще не знали, що обіцяний «зелений коридор» стане коридором смерті».
– Болі не було, а було таке відчуття, немов піднімаєшся над землею. Хотіли з хлопцями сховатися в посадку, як раптом побачили, що звідти на нас ланцюгом йдуть танки. Знову сіли в автобус, який зрешетили осколками снарядів. Але проїхали недалеко – машину підбили. І ми вирішили все-таки добиратися до посадки. Йти я не могла (потім виявилося, що куля потрапила в хребет). Мене потягнув Володя з позивним «Вітерець», а я, наскільки могла, відштовхувалася ногами, щоб йому було легше.
Весь цей час українських бійців, які намагалися десь сховатися, поливали з автоматів, танків, кулеметів. Ще один осколок потрапив мені в живіт, потім я зачепила ногою розтяжку, і осколки від вибуху міни вп’ялися в ногу, руку, стегно. Біль в кожній клітинці тіла була просто нестерпною. Я то втрачала свідомість, то приходила в себе і бачила все, що відбувається.
Далеко відійти від своєї машини нам не вдалося – з посадки ланцюгом вийшли військові з автоматами: «Руки вгору! Кидайте зброю!». Судячи з вимови, це були росіяни: «Ми вас вже три дні тут чекаємо». З посадки в одне місце зігнали й інших українських бійців, яким вдалося вирватися з розстріляної колони. Коли «Вітерець» попросив одного з росіян принести з автобуса рюкзак з аптечкою, той поставив умову: «Спочатку перев’яжеш наших поранених, потім своїх».
Мене віднесли до великої ями, в якій вже сиділи полонені солдати, і прямо з носилками спустили вниз. Навіть не зробили укол кровозупиняючих препаратів. Бинти буквально через кілька хвилин наскрізь промокли від крові. Потім кілька разів, зав’язавши очі, мене несли на допит. Я відповідала одне: «Нічого не знаю». Так минуло днів п’ять. За весь цей час нам тільки одного разу принесли поїсти по шматочку чорного хліба з салом. Я напевно, цілу годину нюхала цей хліб, перш ніж з’їсти.
У Вільнюсі мені за кілька днів зробили чотири операції. Вісім годин йшла операція на хребті. Перед цим чесно попередили, що куля знаходиться практично в спинному мозку і при її видаленні мене може паралізувати. Але вони впоралися з цією проблемою. Потім дві години оперували область тазостегнового суглоба: дістали осколок, вакуумом з’єднали розірвані м’язи, тканини, судини. Мені ще пощастило, що не була зачеплена артерія, метал пройшов буквально в міліметрі від неї. Надважкою була і чотиригодинний операція з вилучення кулі з живота. Доктор сказав, що кожне з моїх поранень було практично смертельним. Це диво, що я вижила. До того ж через багатогодинні наркози лікарі заборонили мені будь-які операції в наступні півроку – серце може не витримати».
З інтерв’ю Анни Ільющенкової виданню «Факти»:
Одна з небагатьох. Вижила в Іловайському котлі. Бог дав долю – ЖИТИ.
Жити для країни. Стати прикладом для багатьох – серцем усвідомлення самої суті людського існування. Жити, щоб вірити. Жити, щоб говорити правду.
Анна Ілющенкова. Анна Іловайська. Мурка.
Нервував. Мені завжди здавалося, що людина, котра зіткнувся віч-на-віч зі смертю, дивиться на навколишній світ відчужено і байдуже. Вперше був не впевнений в самій суті розмови, розгубився, як хлопчисько. І тільки очі і голос Янгола-Хранителя, який показував нам Одесу УКРАЇНСЬКУ повторював мені неодноразово: «Вона сталева, вона витягне!».
Мій «янгол-хранитель» з добрими очима і канапушками. Величезне материнське серце. Дружить, любить, зцілює душі і сильно любить ДІТЕЙ.
Ми познайомилися з Анною задовго до програми. Ще взимку. Ангел привів її на ефір. Анна простягнула мені руку... В очах життя...
Послухай моє каяття, Господи! І допоможи мені закликати Націю відчути те горе і ту біду, яку пережила ця мати, патріот і жінка.
Це не про жалість або печалі. Це – про підлість, в якій ми живемо. Про те, чому нас навчили червоні виродки, про те, чим наповнили наші душі, про те, в кого нас перетворили.
Я хочу покаятися перед нею. Встати і вибачитися. Прости нас, рідна! Відпусти нам Біль, яку ми заподіяли тобі... і дитині.
Уявляєш, жовто-синій, її дитині повідомили, що її більше немає. Сказали неповнолітньому українському восьмикласнику, що його мами більше немає. Її вбили.
Він пішов зі школи – вийшов і не повернувся. Ти не здогадуєшся, що було далі?
Вони не звернули уваги на нього. Ніхто не запитав куди пропала дитина. Він сидів удома і не бачив майбутнього. Він не їв і не спав. Він так само, як і його мати вмирав посеред величезного міста від байдужості і безпорадності. Він став нікому не потрібний. Дитина «загиблого на війні».
Маленька клітинка жінки, розірваної на шматки металом злого і ненависного ворога. Ну як же мені прокричати крізь товщу рабської психології ?! Адже навколо малюка були вчителі та діти, батьки і депутати!
Як можна спокійно їсти і спати, коли в сусідній квартирі, в сусідньому класі мучиться дитина? Мені зараз тривожно від розуміння нашої безмежної бездушності. Такої підлої, боягузливої байдужості.
В цей же час холена тітка пхає в своє «чадо» по 2 кг котлет на очах у обрюзглої чиновничої пики тата, під акомпанемент легкого акання рашистського серіалу. А десь в тиші наодинці сидить маленька душа і чує в телефон звуки вибухів та пострілів і разом з матір’ю молиться під Іконами.
І хто буде захищати цих дітей? Хто буде допомагати їм жити на самоті?
Анна Ільющенкова, «Мурка» дивом Господнім залишилася в живих, повернулася звідти, звідки багатьом не вдалося, перемогла смерть. А потім була змушена боротися не тільки за власне здоров’я, а й за сина, пораненого як жахливою новиною так і байдужістю оточуючих.
Навіть не сумнівайтеся – вона впоралася! Вона ще не одну сотню вилікує. Тому, що вона жива – душею живою. З Богом. З Україною.
Вибач! Якби тоді дізнатися, що її синочкові було боляче... Каюсь...
Авторська програма Олега Володарського «Сповідь».
Герой програми: Анна Ільющенкова
Администраторы