«Так ми насправді повинні дивитися на Христа – без страху... Він – наш друг, Він – наш брат, Він – найкраще й найпрекрасніше з того, що є. Він – це все. Як друг, він звертається до нас і каже: «Ви ж мої друзі. Невже ви цього не розумієте? Ми – брати і сестри. Ні, не бійся, я ж не суддя... у Мене в руках немає ключів від безодень пекельних, Я вас не залякую, ні! – Я вас люблю. Навпаки, я хочу, щоб ви разом зі Мною раділи життю... Розумієте?»
Порфирій Кавсокалівіта
Прохолода липневого вечора розбавлялася фортепіанним блюзом... Мені дуже знайомо і затишно, коли вітерець злегка хитає фіранки на вікнах, а з вулиці чути шум коліс, що труться об розпечений літній асфальт.
Попереду місячною доріжкою до моря лащилася відпустка...
Мене з моєї маленької, але дружною командою чекали закарпатські мольфари, священики, патріоти, воїни.
Львів. Рівне. Ужгород. Івано-Франківськ. Самбір. Тисячі кілометрів коханої землі – рідної, сильною, родючої.
Боліла смерть Тараса Лісевича, і я благав Бога дати мені можливість побувати на його могилі, віддавши данину поваги загиблому Герою.
В Ужгороді чекала маленька дівчинка, для якої навіть 27-я операція не стала останньою в виснажливій війні з травмою, причиною якої стала недбалість комунальних служб. Власта так і сказала: «Вона хоче піти в школу». Дитина хоче ПІТИ. Під час нібито коронування дерев на дитину падає величезне дерево, а за півтора роки, що минули після трагедії, не вийшло ані вилікувати дитину, ані притягнути до кримінальної відповідальності винних.
Мені так боліла моя країна. Вона якось тихо і сумно дивилася на мене тисячами смертей та випробувань і питала мене мовчки... Задавала такі одночасно прості і складні питання...
Пам’ятаю дитинство, коли ми бігли з першої школи, що на Подільському спуску, додому! Маленькі, шебутні, зголоднілі.
У мене було три дороги. По Нагірній, повз Смородинку, по Делегатський, повз автопарк мийних машин, по Мурашка, повз кінотеатр «Укркабель». Вибір маршруту залежав від пори року, від фруктів на деревах і настрою.
Взимку – улюблений і теплий ПАЗик, 64-й автобус. Добрий дядько водій, який давав погрітися на двигуні, обтягнутому шкірою.
Моя однокласниця – Маринка Ліхнер, з якою ми так любили їсти гарячий український хліб або давно забуту паляницю. Ворони діловито прогулювалися навколо зголоднілих малюків в надії випросити свій шматочок ароматної випічки.
Кожному з нас життєво важливо усвідомити свою необхідність! Життєву необхідність! Крайню!
На краю ВІЙНИ! Заможні дурні думають, що елітні машини, величезні офіси і дороге вино за вечерею дозволять сховатися від божевільного та агресивного «сусіда».
Нулі на банківських рахунках поступово обнуляють душу, випорожнюючи її. У всіх у них війна десь там. Не їхня війна.
Вона їм заважає. Вона не поєднується з інтер’єрами дорогих готелів на елітних курортах, суперечить туфлям з останньої колекції іменитого дизайнера. Вона змушує думати. Не дає спокійно спати.
Хто став на захист України? Сироти, діти, що виросли в релігійних сім’ях, чоловіки українських жінок.
Захищати будь-якою ціною – кров’ю, життям, смертю. Жити під градом ворожих снарядів, а не постити гламурні селфі. І, з болем усвідомлювати, що ворог не тільки на передовій, але і в тилу, на Банковій.
Дурні! Вони не розуміють підлість ворога. А він відбере все – землю, історію і навіть душу. Зґвалтує людську гідність. Принизить, розтопче НАЗАВЖДИ.
Краще здохнути! Так краще. Але забрати з собою штук 30 «шарікових». Обов’язково забрати – так легше.
Це не «мінські» принизливі домовленості між сатанинськими кумами. Це діалог з Богом! Це – СПОВІДЬ! У такі хвилини істино віруюча людина проситься до Бога.
І як це мудро, коли за часів пошуку і сумнівів ти знаходиш священика, який тебе чує. Розуміє твій Біль. Приймає. Залишає у себе і без слів говорить, що той біль до тебе більше не повернеться.
Священника, який попросить у Господа захисту для тебе, який бачить, як ти на краю прірви намагаєшся балансувати і жити. Він лікує твою душу, оновлює її.
Віталій Сенек
Цей священик пройшов свій шлях до Бога. Релігійна родина. Виховання. Західна Україна. Вони трималися за це завжди.
Мені було тихо і спокійно, як в дитинстві. Ми перебували в старовинному храмі, а я ловив себе на думці, що знову, як в дитинстві, сиджу на Нагірній в Києві і годую чорних ворон. Сублімація спогадів для мене підтвердження довіри – так вже склалося життя.
Камінці завжди хрустіли під моїми ногами. Я був маленький, затишно-беззахисний, відкритий, але в цьому не було ні краплі слабкості... Десь всередині в душі горіло і пекло. До болю. До крику.
Він говорив тихим, спокійним, м’яким голосом. Милість Господа і його любов наповнювала навколишній простір. Нас оточували люди. Нас бачив Бог!
Він мріє про те, щоб кожен з нас міг навіть вночі зайти в цілодобово відкриті двері храму і, в разі біди, ти взяв на хліб насущний, а коли біла смуга змінить чорну, прийшов і поклав, скільки зможеш.
Ми одна сім’я, один Храм. Ми рідні і дуже кровні. Всі ми – українці!
Я навіть не буду думати і припускати, хто буде входити серед ночі до церкви, мені не потрібно мріяти про те, скільки грошей кожен з нас покладе. Я буду вірувати в те, що це обов’язково відбудеться. Саме до цього потрібно прагнути!
Взятися за руки, обійнятися душами, і з захопленням віддано сказати: «Слава Ісусу Христу!»
Ми закінчили передачу і отець Віталій нагородив мене неймовірно теплими словами, які назавжди залишаться в моїй душі: «Дитино, як ти ніжно любиш Господа. Дуже рідко таке зустрічаю».
Дякую тобі, Батько Духовний. Дякую тобі, Боже, що даєш мені змогу спілкуватися з твоїми дітьми. Збережи нас, Боже! Дай нам Волі. Дай нам сили.
Дякую тобі, УКРАЇНСЬКА ЦЕРКВА, що ти в нас є. Це нагорода за 1030 років наполегливої віри та великої духовності Нації.
Дай нам Миру, Боже!..
Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Гість програми Віталій Сеник
Администраторы