Михайло (івр. מִיכָאֵל, Міхаель) — чоловіче ім’я. Походить від слів на івриті מי כמו אלוהים (ми КМО Елохим, скорочено «мі-ка-е́ль») — буквально «Хто як Бог», або «Той, Хто як Бог».
У літописних записах початку XII століття згадується, як князь Святополк Ізяславич, онук великого київського князя Ярослава Мудрого, 11 липня 1108 року вирішив побудувати кам’яний собор поблизу Дмитрівського монастиря і церкви святого Петра в ім’я святійшого Архістратига Михаїла — небесного покровителя і хранителя міста Києва.
За однією з версій Дмитрієвський монастир на цьому місці спорудив батько Святополка Ізяслав (у хрещенні Дмитро). Існує гіпотеза, що тоді ж при церкві виник і чоловічий монастир. За іншою версією монастир тут заснував ще в 998 році перший митрополит київський Михайло. Інтер’єр Золотоверхого Михайлівського храму в той час був виконаний з дорогих матеріалів із застосуванням мармуру. Стіни собору були прикрашені мозаїкою, оздоблення святині завершували дорогоцінні ікони. Переказ свідчить, що в період правління князя Святополка Ізяславича зі столиці Візантії міста Константинополя в Михайлівський монастир привезені мощі святої великомучениці Варвари, які згодом стали основною священною реліквією храму. 16 квітня 1114 року після смерті Князя Святополка Ізяславича його тіло поховали на території храму.
Золотоверхому Михайлівському собору було завдано значної шкоди, коли в 1240 році татаро-монгольський хан Батий захопив Київ, а також під час війни з кримським ханом Менглі I Гіреєм у 1482 році.
У період з XVII до XVIII століття Михайлівський монастир весь час удосконалювався і поповнювався різними цінностями завдяки українським гетьманам. У 1718 році знаменитий полководець і політичний діяч Богдан Хмельницький за свої кошти оплатив замовлення на нову позолоту для головного купола собору. Гетьман Павло Скоропадський замінив іконостас. Іван Мазепа подарував спеціальний ящик, повністю виконаний зі срібла, для зберігання в ньому мощей святої великомучениці Варвари.
Поспішав… Повертаючись зі зйомок дуже боявся втратити, розплескати ті відчуття, які викликав у мене цей діалог. Говорив з отцем Михайлом, а в голові народжувався цей текст, лягаючи монограмою на серце.
Кругом клекотів величезний всесвіт — велике, неспокійне місто поспішало жити, не встигало, вибухало сигналами автомобільних гудків, музикою з кафе і магазинів. А я відчував неймовірну зібраність, необхідність зберегти ці фарби.
Посмак душі. Божої і щирої.
У мене двоє хороших дорослих синів. Це велике щастя для батька. Але я, не перестаючи вірити в Господа, прошу подарувати мені третього хлопчика і саме з ім’ям МИХАЙЛО.
Отець Михайло і храм Божий МИХАЙЛІВСКИЙ, в честь мого святого Архистратига Михаїла.
І раптом, під час діалогу священик говорить про сімейну пару, яка просила подарувати сина... І Господь змилувався... Малюка назвали МИХАЙЛО.
Все моє дитинство пройшло з дідом. Це був величезний чолов’яга! Амосов, обстежуючи його серце, сказав, що такого великого серця він не бачив ніколи. Михайло Володарський.
М-и-х-а-ї-л. 30-річний священик. Родом зі Львова. Викладач. Строгий і неймовірно підтягнутий.
Шостий випуск. Шостий Герой. Неймовірно гордо усвідомлювати, яка величезна кількість жертовних і сильних людей живе в нашій країні.
Ми проговорили 25 хвилин, а мені здалося, що пройшла ціла година.
Отець Михайло випромінював Віру.
Попередній випуск, з Отцем Сергієм (Дмитрієвим), був як відлуння сьогоднішніх проблем і розвитку нашої рідної УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕРКВИ.
У цьому ж я побачив усвідомлено-духовне майбутнє нашої Церкви — завтрашній день НАШОЇ Релігії.
Різниця в двадцять років бентежила мене набагато більше, ніж мого співрозмовника. Бачив перед собою мудрість Бога, співчуття в очах, коли мова зайшла про перші дні Майдану, бачив непідробну Віру.
Було ясно. Чисто. І дуже-дуже затишно.
Хто є Ми? Як, взявшись за руки, утворити сильну ВОЛЮ, про яку ми так мріємо?
Жага любові, сила великого і доброго народу, який століттями не може скинути зі своїх втомлених плечей важкий тягар — злого й підступного ворога...
Я просив у Господа лідера НАЦІЇ, який об’єднає всі церкви УКРАЇНСЬКОГО ПРАВОСЛАВ’Я КИЇВСЬКОГО ПАТРІАРХАТУ.
І кожен Божий день буде звучати дзвін.
Нагадувати нам про ВІЙНУ.
Кликати нас допомагати АРМІЇ.
Плакати про душі загиблих.
Милосердствувати про матерів і дітей, які залишилися сиротами.
І тоді острівці розвідувальної ворожої сатанинсько-кремлівської індустрії були б помітні неозброєним оком. Вся країна, вся НАЦІЯ зрозуміла б, де можна і необхідно ставити свічку за загиблого чи полоненого ВОЇНА-УКРАЇНЦЯ.
Це повинно було стати сенсом існування ЛІДЕРА країни — об’єднати, зміцнити, створити майбутнє Нації!
Мене ніколи, ні за яких обставин не покидає відчуття віри у ВЕЛИКЕ майбутнє моєї країни.
Романтик? ТАК!!!
Але я живу тим сонячним і світлим днем, коли країна почне повторювати прості, але сильні слова:
— Слава Ісусу Христу!
— Навіки Слава!
Авторська програма Олега Володарського «Сповідь». Гість — Михайло Омельян. 7.04.2018
Администраторы