Мені здається, ми втратили щось дуже цінне й істинно святе для всіх нас. Війна примножила пороки і гріхи, збільшуючи їх в геометричній прогресії, жорстоко і криваво розділила нас, залишивши лише здавна належну церкві десятину всього хорошого, доброго, духовного.
Коли країною керують ті, кому байдуже її минуле і майбутнє, а цікавить лише можливість урвати побільше сьогодні і зараз, міазми давно згнилої голови починають отруювати все навколо. Євгеніка нашої історичної географії тихо і мудро створила державний анклав, в якому, за мудрістю Божою, помістилася величезна кількість красивих і надзвичайно смачних етносів.
І кожен раз, коли ми знову і знову переживали чужорідну окупацію, такі різні, але ратуючи за Україну, наші предки об’єднувалися, а країна ставала схожа на клаптеву ковдру , частинки якої міцно зшиті любов’ю і відданістю Батьківщині. Ми забули про цю ковдру, про цю єдність і це розмаїття, забули про те, як століттями збирали себе по крихтах, по шматочках, такі різні, але єдині у своїй меті – Соборна Самостійна Україна. А зараз з неї вибивається пил. Пил 27-річної бездіяльності та байдужості. Але вже зовсім скоро вона знову буде нас зігрівати, не даючи замерзнути без такого необхідного кожному тепла.
Наші пращури вірили у своє завтра, вкладаючи в майбутнє найнадійніші інвестиції – любов і працю... І основною родзинкою до цього була посмішка. Ми ніколи не були злими. Хоча були лютими. Але тільки в тому випадку, коли проливалася наша українська кров.
Ми ніколи не були жадібними, адже наша земля, багата і плодорідна, завжди нас годувала. Ми ніколи не були похмурими. Нам не можна опускати руки! Цю землю століттями зрошувала кров, а ми боролися і перемагали.
І чомусь стали забувати, що під боком у нас століттями живе злий і підступний ворог. Діди одного разу воювали разом, а прадідів незліченну кількостей раз вбивав і зраджував ніколи не братський народ.
Він здавна підміняв зерна на плевели, винищуючи найкращих, звеличуючи незначних, намагаючись знищити саму суть. Він дуже тонко привчив нас не довіряти один одному, перекуповуючи слабких і безвольних. Він вивозив цвіт нації на край світу, щоб ми не усвідомлювали нашу автентичність. Залишаючи на спорожнілі території, фарбуючи їх в колір нашої крові, змушуючи непокірних зметнути чорно-червоний стяг.
І тепер, коли ми знову балансуємо на межі життя і смерті, енергія непокірної, могутньої нації, воюючої часто голими руками, дає нам сили подолати межу і наблизитися до світла...
Воїни світла. Які... посміхаються...
Кожен рядок програми «Сповідь» наповнений враженнями від побаченого, почутого і усвідомленого. Як великий фоліант з гарними сторінками, залитими болем і кров’ю.
Ми втратили вміння посміхатися. Посміхатися відкрито, щиро, без оглядки і побоювань.
Капелан Василь Вірозуб посміхається і сміється очима, серцем...
Ти заходиш в Храм Божий, храм зі столітньою історією, налаштовуєшся на серйозний діалог і тут зустрічаєшся з чарівним спокоєм, такої рідкісною зараз щирістю і відкритістю. Якось так людяно, незвично, без ритуальних софізмів і обмежень.
Тебе ніхто не ставить в кут наче двієчника, не питають, коли останній раз ти брехав мамі. Тобі раді. На тебе чекають.
В моїй українській церкві не повинно бути ні крихти фарисейства. Вона повинна повністю заперечувати павликіанство. Церква не може вчити ненависті! Це те, на що не має права істинно Духовна Нація.
Священик нашої Церкви повинен бути другом, не судити і засуджувати, а допомагати випустити з серця біль і наповнити його Любов’ю, якої нас вчив Господь.
Іноді до церкви заходять люди, які балансують на межі. На межі любові і ненависті, життя і смерті, на межі прірви відчаю. Їх потрібно почути. Не відпустити. Не втратити. Василь Вірозуб це знає.
За його неймовірно доброю і відкритою посмішкою – біль війни, усвідомлення того, наскільки тонкою може бути межа між життям і смертю. Напевно тому ти відразу віриш йому і в нього.
Під час наступного візиту в Одесу я не зможу не відвідати цей Храм, в який завдяки його настоятелю хочеться повертатися. Із затишного скверика ти потрапляєш до ікон, де наповнені господнім світлом очі, посміхаючись, запрошують жити і вірити.
Нам так гостро іноді не вистачає чуйності і простоти спілкування. З отцем Василем легко. Він не тисне тебе розумінням складності канонічних правил, він не ставить перепон між тобою і Богом. Навпаки, своєю людською участю він допомагає нам повірити, що Господь любить нас, навіть коли ми помилились, нагрішили, засумнівалися.
Але я побачив трохи глибше... Ця людина бачить і відчуває найчорніші грані війни, але йому, як справжньому українцеві, не можна тужити. Він не має на це права! Він вірить в Бога з самого дитинства. Це у нього з молоком матері.
Він не поступиться. Не продасть. Не втратить віру! Він посміхається через нестерпний біль. За цією посмішкою душа відчуває непохитну волю, яка, як ковток свіжого повітря, потрібна нашій красивій і сильній Нації.
Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми – Василь Вирозуб.
Администраторы